Можливо, хтось скаже, що це "брудна" публікація, але уривається терпець слухати усю цю "сволоту і наволоч", яка не повинна мати з Україною нічого спільного!

"Чуєш, Марино з Маріуполя, подай мені, будь ласка, майонез…"

Шо? Ти нє Маріна с Маріуполя, а Коля с Ніколаєва і плохо понімаєш по-українскі?

Да какая разніца, как тєбя зовут і на каком язикє ти говоріш: главноє шоб ти подал мнє майонез.

Шо? Колє нє нравится, когда єго називають Мариной і просять подать майонез? А чьо ето? Колє ж всьо равно, на каком язикє гаваріть. Вот і мне всьо равно, как називать Колю. Главноє, чтоби етот чєловєк подал мінє майонез, а Маріна воно чи Коля - какая разніца.

Ей, чєловєк, якого б ти не був роду плємєні, подай, будь-ласка, майонез. Що? Нє смєть вас уніжать? Та боронь боже! Розумію, що ви – нікакая нє Маріна с Маріуполя, а Ніколай Трюфєль, рожденний в Одєссє в інтєлігєнтной сємьє, проживаєтє в Ніколаєве по уліцє Лєніна, 46… Зачекайте, у нас же ж, здається, декомунізація минула… А-а-а-а, ви чхали на ту декомунізацію, как привиклі, так і будет, і вапщє, когда ваші снова прідут, вєрнут всє названія в зад как било прі СССР, так зачєм напрягаться? Шутітє так. Зрозуміло. Кажете: занімаются в етом Кієвє хєр знаєт чєм, вмєсто того, чтоби поднять зарплати і пєнсії. Ну да, какая разніца на каком язикє гаворіть, главноє, чтоби била стабільность, работа, сємью корміть і всьо такоє. Так і я ж про це - какая тєбє разніца, Коля ти чи Маріна, просто подай мені майонез. Ну, хочеш, я буду називати тебе Еммануїлом Ройтбурдом, тільки подай, будь ласка, оту баночку.

Що? Ти вимагаєш, щоб я звертався до тебе на ім’я, яке є основним ідентифікатором людини? Стривай, це як у випадку з борсуком: якщо істота виглядає як борсук, бабрається, як борсук і бурмоче, як босук, то з вірогідністю у 99 відсотків - це і є борсук. Тож якщо ти виглядаєш, як росіянин, поводишся, як росіянин та співаєш 9-го травня за столом Дьєнь Побьєди чи "Бєлой акації гроздья душистиє", то ти з 99 відсотковою вірогідністю і є росіянин. Один відсоток лишаємо на похибку, бо може то Надія Савченко шпигує в "ДНР" за москалями.

Тож, Коля Трюфель с Ніколаєва, якщо ти називаєш себе українцем, розмовляй, будь-ласка, українською, аби я ідентифікував тебе, як українця, і подай, будь-ласка, мені майонез. Що? Не треба цих націоналістичних штучок? Ти українець, але Бандера не твій герой. Зрозуміло. А хто твої герої? Маршал Жуков, Віктор Цой, Висоцький, група "Любе" с Расторгуєвим. Так а при чому тут Україна? Це ж все російські або радянські герої та артисти. Що? А-а-а-а, тєбє такі нравятся украінскіє артісти: Ані Лорак, Йолка, Ваня Дорн і 95-й квартал. А чьо нравятся?

Потому шо прікольниє, по русскі поют і тупих хохлов-націоналістов мочат со сцени. Зрозуміло. Так у тебе ж весь паспорт прикрашений бандерівськими символами. Тризуб, жовто-блакитний прапор, під яким націоналісти боролися і вмирали за вільну Україну в той час, як ти ходив строєм, співав "взвєйтєсь кострамі сініє ночі" та хрумал салат oлів’є в новорічну ніч. Хорошіє билі врємєна, кажеш: "в гостях у сказкі", звьоздочка по дєсять копєєк в школьном буфєтє, Афрік Сімон ха-фа-на-на, до свіданья мой ласковий Міша, Тиніс Мягі та Алла Пугачьова с пєснєй "Старінниє часи єшьо ідут".

Ти пам’ятаєш Тиніса Мягі, Коля? Десь далеко Піночет мучає Луіса Корвалана, а у нас по тєлєку: "Спасітє, спасітє, спасітє разбітоє сєрце мойо-о-о-о", "Пріключєнія елєтроніка" і "Мєсто встрєчі ізмєніть нєльзя". А головне – жодних українських націоналістів, які їли живцем польських дітей, а тепер сидять на зонах, співаючи нам на зло "Ще не вмерла…" та "Ой у лузі червона калина".

Що? Ти й досі на зло київській хунті, як хильнеш чарку, співаєш "Союз нєрушімий" та "Гаспада охвіцери"? Так розірви й викинь геть цей відразливий для тебе український паспорт. Чого не хочеш? Мрієш по безвізу в Європу з’їздити подивитися, як вони там загнивають і морально розкладаються. Кажеш: ворога треба знати в обличчя, а увесь Майдан був проплаченим Америкою сборіщем маргіналов, гєєв і простітуток, ібо ти – за Україну без бандер, но с вєлікой русской культурой - Пушкіним, Булгаковим і Ахматовой. Я ж і кажу: кого мова і культура – того і країна. Булгаковська Україна – то Росія. А як тобі Шевченко? - Неоднозначная лічность. "Кохайтеся чорноброві та не з москалями", так только фашист напісать мог. - Зрозуміло.

Так хто ж ти, Коля такий, – українець ти чи росіянин? А-а-а-а, ти у нас русскоязичний украінєц. Ето тоже тіпа что-то гібрідноє? Малороссія, Новороссія, грушеяблонька, слівовішенка? Продолжаєшь мутіть, в надєждє, что ваші прійтут? За Мураєва будєш голосовать с Рабіновічєм. Чєрвонєнко вапще красавчік…

А вот Путіна нє любішь. За шо? За те, що він Крим забрав, а до Харкова й Одеси не дійшов? Ха-ха-ха, це вже я типу жартую. А от іще свіженький жарт з інтернету: "за останні чотири роки війни в Україні Росія від санкцій втратила понад один трільйон доларів тільки за те, аби мешканці Донбасу могли не вчити українську мову". Ха-ха-ха… Тобі щось не смішно.

Ну так, адже ти простий практічний чєловек, Коля с Ніколаєва. І дєйствітєльно, зачєм насільно учіть ету тупую мову, когда єсть прєкрасний рускій язик, которий і бєз того прітєсняют, устраівая гражданам питку Вакарчуком, чєй хріплий голос звучіт із всєх радіоточєк, ісполняя закон "о квотах украиской музикі" за сєбя і за того парня Потапа, котрий, как і ти, Коля, імєєт украинский паспорт но по-украинскі прінципіально нє пойот, патаму шо тожє рускоязичний украінєц і работаєт імєнно с подобной тєбє аудіторієй.

Хорошо, что хоть журнали, газєти, сєріали єщьо держаться. Почті всє по-русскі даже в бандеровском Львовє. І вапщє, с Расієй надо міріться, патаму шо ми самі віновати, шо оні на нас напалі – так Мєдвєдчук каже і он по-своєму прав. В 21-м вєкє всьо рєшают новиє тєхнології, а мова сужаєт діапазон воздєйствія с внєшнім міром. Даже деєпутати в парламєнтє с трибуни виступают по-украінскі, а в кулуарах то всьо по русскі щєбєчут, патріоти сраниє, показушниє. Так зачєм напрягаться?

Ось і я про це - Марино, подай, будь ласка, майонез. Шо? Ти нє Марина, а Коля с Ніколаєва. Да какая разніца. Я теж людина практична і мені важливо, щоб ВОНО просто подало мені майонез".

Навіщо мені майонез, спитаєте ви, адже він такий не корисний? Щоб запустити ним у голову цього великодержавного російського шовініста, що маскується під українця, із словами "майонез українською – то олійно-яйкова заправка. Вчи мову, довбню!

Ті українці, що обрали "мир" і "хліб" у 1922-му, вже через десять років їли своїх власних дітей. Українці, що "втомлювалися", "зневірювалися", припиняючи підтримувати український повстанський рух у сорокові-п’ятдесяті все одно були або розстріляні, або вислані на Сибір.

Смерть і війна приходить в наш дім не через нашу войовничість, а зовсім навпаки, через нашу толерантність, гостинність, по-справжньому мрійливу європейську вдачу, через гуманістичні принципи, якими ми, в силу християнських чеснот, наділяємо нашого одвічного ворога, вбачаючи і в ньому "таку ж людину, як і ми". Але вони розуміють, що ми інші, тому й бажають нам смерті, різними шляхами і у різний спосіб в історичній перспективі доводячи свою справу до кінця.

Тому, аби вижити нам треба облишити будь-які сантименти на адресу московітів, зрозумівши одну дуже важливу річ – що б не казали, що б не робили, як не апелювали росіянці до якихось там загальнолюдських цінностей, вірити їм ніколи не можна. Будь-якими шляхами вони будуть робити все можливе, аби приспати нашу увагу, знову повірити в міф про "один народ" лише для того, аби всівшись за одним столом, щоб разом пити за "мир і дружбу", підсипати нам в келих отрути, задушити в "братських обіймах" чи всадити ніж в спину, коли ми потягнемося за найкращим шматком для нашого дорогого гостя.

Часом, дійсно, дуже важко уявити всю ступінь їхньої брехні, моральної деградації, підступу та людоненависництва, але для того щоб вижити, нам варто засвоїти головний принцип в спілкуванні з ними – зброя, сила і стійке несприйняття всього, що містить бодай одну смертельну для нас молекулу "рускаго міра" - ось рецепт життя. Все інше веде до загибелі, бо для них "миру" без прикметника "рускій" не буває.

Неофіти революції, або Чому ти не в окопі?

Деякі роздуми про характерну проблематику нових людей, залучених до формування модерної української ідентичності

Багато що в нашому реальному житті трапляється вперше. Як-от Майдан, АТО, безвіз, томос, воєнний стан. Багато хто, вдаючи із себе експерта, намагається давати обґрунтовані оцінки та поради "з усіх наболілих питань".

Ще більша частина публіки вимагає простих та рішучих відповідей від керівників держави. Але вони так само розгублені й невпевнені, проте діють як уміють і вже за це заслуговують принаймні на мінімальну підтримку з боку тих, хто розуміє, яка прірва лежить між "хочу" і "можу", між "словом" і "ділом", між "цілями" і "результатами" в умовах активного спротиву позитивним процесам українського державотворення представників проросійської п’ятої колони.

Процес українізації та вестернізації України відбувається, можливо, не так швидко, як хотілося б тим, хто звик, що відповіді на всі надскладні питання можна отримати дотиком одного пальця до екрана власного ґаджета.

Мільярди людей у всьому світі радикально інфантилізувалися, занурившись у віртуальні світи, якими вони керують безроздільно "тут, зараз, швидко і так, як я хочу". Але нормальна людська вагітність так само триває дев’ять місяців, сосна набуває промислової кондиції через 30 років, у годині шістдесят хвилин, а екватор Землі не змінив свого положення та довжини за останні півтора століття більш-менш сталих наукових досліджень.

Так само й процеси формування модерної української нації тривають повільно, зрештою, так, як їм і належить. Для тих, хто розгубився, зневірився, втратив орієнтири, натхнення, захват і хист, повторюся: боротьба за Україну — це довгий, виснажливий, щоденний кропіткий процес, у якому інфантильні, рефлексуючі, попсові, імпульсивні особи в пубертатному періоді розвитку свого ментального тіла перебувають у зоні особливого ризику, піддаючись зовнішнім впливам, без здатності оцінити адекватність своїх рефлективних дій і вчинків на ті виклики, які ставлять перед ними соціум і час.

Чому не в окопі?

Особисто я, так само як і сонми сучасних неофітів, що активно включилися в суспільні процеси під час або після Революції гідності, переживав такі спалахи свідомості та коливання емоцій. На початку 1990-х, після феєричних подій Революції на граніті, у яких брав активну участь, і здобуття незалежності, країна з приходом Кучми й Табачника почала формувати наявну й досі феодально-олігархічну модель, культурологічно та ментально орієнтовану на московитську тоталітарно-кримінальну візантійщину. Це був крах усіх юнацьких мрій і сподівань.

Потім зневіру та відчай змінили захват і піднесення часів помаранчевого Майдану, а далі знову зрада і розчарування безхребетною політикою Ющенка, що зрештою й породила третій Майдан, який зніс ненависного Хама-Януковича.

Проте боротьба триває. На черговому її етапі завдяки розвитку соцмереж та новітніх форм комунікації до революційних процесів у різних формах і формаціях долучилася найбільша за всю історію сучасної України кількість так званих неофітів, або людей, які на емоційному, культурологічному, політичному, естетичному чи історичному рівнях сприйняли ці процеси саме в еволюційному контексті їхньої природи.

Безумовно, серед них є багато перевертнів і шахраїв, які дбають лише про матеріальні, іміджеві або політичні вигоди, але в цій статті про таких не йдеться.

Старі, досвідчені, монументальні персони, беззаперечні моральні авторитети відходять у небуття. Чотири роки тому не стало мого вчителя і наставника Євгена Сверстюка. Цього року пішов від нас видатний український дисидент і філософ Левко Лук’яненко… Лідери студентської Революції на граніті та помаранчевого Майдану впевнено посіли свої місця в українському політикумі, отримавши солідну й певною мірою заслужену сатисфакцію за колишню боротьбу та "поневіряння".

Проте їхній авторитет значно впав, бо апріорі всі ті, хто "дорвався до влади", тавруються українським суспільством як "бариги" і чиїсь там "підстилки", як "прокладки", "затички" (олігархів, Порошенка, МВФ, Москви, Вашингтона). Підставляйте будь-який варіант і навішуйте ярлики досхочу — то наша улюблена народна забава.

Хоча, відверто кажучи, влада справді псує. І це є відповіддю на питання, чому я не йду у владу. Бо намагаюся впливати на процеси культурологічно-точково, і, сподіваюся, це мені непогано вдається. Створення 2009 року Союзу Вольних Художників, революційний акціонізм 2010–2014-го, музичний проект Орест Лютий "Лагідна та сувора українізація" 2011–2017-го, проект "Жлобологія" 2013-го (дослідження пострадянського хама), активна участь у діяннях "Мистецького Барбакану", великі альманахи "Майдан. (Р)Еволюція Духу" (Сучасна українська неогероїка) 2014-го та "Національна ідея модерної України" (Сучасна українська футурологія) 2017-го, організація та проведення конкурсу "Український патріотичний плакат" 2014–2015-го та багато інших мистецьких проектів дають мені змогу впливати на процеси націєтворення дистанційно-аналітично. У цьому я і вбачаю власний шлях, адже глибоко переконаний, що наша перемога настане з розумінням більшою частиною суспільства вже давно винайденої цивілізацією формули успіху як державних формацій, так і окремих особистостей: "Шукайте точку докладання сил, де ваш особистий коефіцієнт корисної дії буде найбільшим". Вважаю це вичерпною та остаточною відповіддю на достоту часті запитання від російськомовного сегмента соцмереж: "Єслі ви такой патріот, то почєму нє в окопє?"

Я не у владі й "нє в окопє", тому що моя офіційна військова спеціальність записана у квитку як "музикант військових оркестрів". А враховуючи те, що наш колектив першим виїхав у зону АТО (22 червня 2014-го) й дав безліч концертів на передовій і в госпіталях, то й виходить, що в активній фазі ідеологічної війни з російською імперією я беру участь від моменту отримання Гран-прі міжнародного конкурсу "Гранослов" та виходу у видавництві "Український письменник" 1994 року моєї першої повісті "Доба" (сповідь молодого бандерівця) й аж донині.

Тому, користуючись принципом "істина полягає в пошуку істини", я не без остраху ступаю на слизьку територію обговорення цілком дискусійних питань, що стосуються не так особистостей, як явищ, процесів і певних типологічних рис, які уособлюють такі персони, як Анастасія Приходько (співачка й віднедавна член партії "Батьківщина", соратниця Юлії Тимошенко) та Анатолій Пашинін (російський актор, доброволець ДУК "Правий сектор").

Як бачите, усі вони належать до представників творчих професій і кожен із них представляє певний психотип, цікавий із погляду дослідження сучасної архетипології в контексті формування модерної української ідентичності.

З Анастасією Приходько я особисто познайомився цього року в США на величезному українському фестивалі "Союзівка", що має понад 50-річну історію. Але насправді був знайомий із нею чи не із самої юності, бо наші батьки окрім того, що працювали разом, то ще й мали квартири поруч у будинку на Оболоні. Тож Анастасію я пам’ятаю ще дитиною.

Проблематика наших не таких уже тривалих, але достоту задушевних бесід у США полягала в тому, що, свідомо обравши для себе український шлях, відома та благополучна в Росії співачка зіткнулася в Україні з купою добре знайомих мені проблем, починаючи від тотальної обструкції з боку так званих російськомовних колег і продюсерів, які відразу вибракували її з шорт-листів усіх можливих музичних премій та номінацій, обмеживши доступ до теле- та радіоефірів. І закінчуючи державними чиновниками різних рангів, що, витрачаючи колосальні кошти на сцену, звук, світлове обладнання та рекламу для заходів під власним патронатом, вважають за прийнятне звертатися до виконавців із пропозицією виступити безплатно, "бо проїзд і проживання ми вам покриємо, та й ще чарку наллємо, ми ж бо з вами однієї крові — патріоти".

Російськомовним виконавцям платять у рази більше! Підкреслюю: у рази! Бо Росія та її адепти в Україні розуміють одну надважливу річ, опукло артикульовану патріархом Ґундяєвим: "Росія там, гдє звучіт русская рєчь". Хай у вульгарному, вуличному варіан-ті пісень раннього Потапа, хай із надутих губ Свєти Лободи чи у віп-лакшері-обгортці зразка Вєри Брєжнєвої або Ані Лорак, що будують незлу та вкрай економічно вигідну кар’єру в Росії, від якої відмовилася Настя Приходько, хоча й мала всі преференції, ставши переможницею конкурсу "Фабрика зірок" у 2007-му. І це я вважаю справжнім подвигом, який устоїться в історії лише в тому випадку, якщо Настя не дасть задній хід, розчарувавшись в українській справі. Адже всі підстави для цього є. Подив, відчай, розпука, обурення — ось далеко не повна гама емоцій, яку спізнають допіру політично незаангажовані поп-виконавці, що вирішують публічно оприлюднити свою україноцентричну позицію. Бо вітчизняний шоу-бізнес і досі лишається тотально русифікованим, вижити серед цих зросійщених колосальним баблом монстрів можуть тільки найсильніші, найхитріші та найвитриваліші.

Але найбільший "монстр" для всіх українських (україномовних) артистів — тотальне невігластво власного народу, який ніяк не зрозуміє, що "безплатно" означає для виконавця мінус пісня, мінус кліп, мінус реклама, а в підсумку й "мінус виконавець". Шановні українці, ви вбиваєте наших артистів своїм "безплатно". Зводите професіоналів до рівня аматорів, замість того щоб піднімати їх на п’єдестал, втоптуєте в багнюку. Розумію, важкий історичний досвід, стільки перевертнів і фейків останнім часом... А ще тотально російська жовта преса, яка нівелює, або замовчує, або гнобить і поширює наклепи, бруд і брехню саме про україноцентричних артистів.

Чесно скажу, я не знаю, чим було мотивоване рішення Насті долучитися до політичної сили імені Юлії Тимошенко. Адже незадовго до того вона публічно заявила, що не збирається приєднуватися до старожилів української політики, які повністю дискредитували себе в очах нової генерації суспільства. І тут такий пірует! Тим більше практичний досвід деяких наших артистів довів, що гроші таки пахнуть. Вже майже святому Кузьмі й досі дорікають за концерти на підтримку Януковича. Але й Петро заснув, коли Христос молився перед тим, як піднятися на Голгофу. Хто з нас без гріха, хай першим кине в Настю камінь.

У цьому її рішенні надто багато "але", та головне серед них — чи справді не гроші всьому голова? Якщо відповідь буде чесна та відкрита й звучатиме "так, гроші на нові кліпи, пісні, на творчість, бо інакше просто неможливо вижити", то я це прийму і зрозумію, адже й сам не раз дозволяв собі такі компроміси, щоб забезпечити вчасний друк книжок чи фінансування мистецьких акцій і виставок. Якщо ж раз у раз звучатиме відповідь на кшталт тієї, яка чулася: "Бо вірю в чесність і гідність Юлії Володимирівни, завдяки їй хочу змінити світ на краще…", то вороття назад немає. Далі тільки гірше. Фотожаби, журналісти на куражі, незручні запитання, тотальна обструкція, негативні шлейфи й пожиттєве "фу".

Не хотілося б тут проводити паралелі із Савченко, бо Надя — то дитя випадку, Мауглі, якого хвиля історії за наївності українських бабуїнів та хитрості московських удавів на мить винесла на саму верхівку всенародного екстазу, майже одразу потім потопивши в бурхливих водах учорашніх емоцій, на які вже накочують наступні хвилі інформаційних атак. Тоді як Настя пішла на цю співпрацю свідомо, втративши багато шанувальників із радикального крила українських правих сил.

Зрештою, наслідки цього вчинку можна буде оцінити лише в середньотривалій перспективі. Емоційні вчинки — прерогатива молодих, але й старі теж втрапляють у ту пастку. З розв’язання цих кармічних вузлів і складається шлях людини, який робить із неї досвідченого воїна. Кожен має право на помилку. "Раз, два, але не три", — проголошує стара театральна мудрість. Тому в Приходько однозначно є шанс стати або видатним політиком, або видатною співачкою. Дай тобі Боже, Настусю, долати свій шлях гідно. Але мій досвід підказує, що політиків значно більше, ніж талановитих, самобутніх співачок, та й конвертованість митців у часовій перспективі триваліша, ніж депутатів-парламентаріїв.

Моя суб’єктивна думка з цього приводу така: боротьба за Україну — то не розважальна попса, а радше інтелектуальний панк, на якому аж ніяк не розживешся. До тих злиднів, непотрібних розмов із "потрібними людьми", моральних катувань, збитків, поневірянь, невиправданих очікувань треба бути готовим. Найбільша наша національна вада — невміння аплодувати й шанувати своїх героїв за життя. Але зубожілі українські артисти вперто вірять, що десь там існує Велика Небесна Україна, повна охайних, білесеньких енергетично незалежних хаток під дорогими стріхами з голландського очерету, що потопають у квітах руж, і в кожній на стіні ікони Богородиці, Шевченка, Петриненка, Квітки Цісик та тріо Мареничів. Малі граються на долівці екологічними кониками й смокчуть поживні макові коржики. Батьки в модному вбранні з магазину "Всі Свої" переглядають на планшеті новий концерт гурту "ДахаБраха", десь неподалік Олег Скрипка разом з Іваном Малковичем декламують публіці вірші Ліни Костенко, Оксана Забужко пише листа Ердогану, викриваючи того в ненависті до феміністок, і навіть сам Подерв’янський, полишивши матюки, творить монументальне полотно під назвою "Ілон Маск запускає Тараса Чубая до української діаспори Марса з акустичним концертом "Лиш вона!" І ми, українські митці, маємо на цей ідеалізм виключне право! Бо наш неквапливо-мрійливо-сутуж-ний український світ згине разом з останнім творчим ідеалістом. Тому слава Тарасові Компаніченку та гурту "Хорея козацька!". Героям Слава! Ну й ще Анжеліці Рудницькій передаю вітання, користаючись нагодою.

Але в кінці запитання: "Як ви поставитеся до того, що через деякий час, "розчарувавшись у політиці", Анастасія Приходько знову повернеться на велику сцену?".

"Украінскій нє нравітся": у кав’ярні Києва відмовилися обслуговувати державною мовою

В одній із кав’ярень, що розташована в Подільському районі Києва, відмовилися обслуговувати державною мовою.
Про це на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook написала мистецтвознавець Єлизавета Бєльська.
Вона зазначила, що спочатку барист відмовився перейти на мову клієнта.

"- Доброго дня!
- Здравствуйте!
- Розкажіть мені, будь ласка, про варіанти солодкої кави.
- О чьом вам рассказать?
- Про те, яка у вас є солодка кава в меню. От, наприклад, раф-кава - це що?
- Ето кофє со слівками і ванілью.
- Зі збитими?
- Нет, обичнимі, 10%-мі.
- Гаразд, я питиму цю", – написала Бєльська.

А потім взагалі зазначив, що українська йому не подобається.

"Что-то єсчо?
- Так, скажіть, будь ласка, чи володієте ви українською?
- (трохи зневажливо) Я понімаю етот язик, но он мне нє нравітся.
- Чому? Ви не українець, не киянин?
- Киевлянин.
- То чи могли б ви говорити зі мною українською, в такому разі?
- (роздратовано) Нєт, я же сказал, мнє нє нравітся етот язик", – передала діалог Бєльська.

Зрештою, мистецтвознавець вирішила купити каву в іншому закладі, де обслуговують  саме українською мовою.

А скажи но мені, російський православний люд в Україні: чого піднялася така буча з тим церковним перейменуванням? Адже після окупації Криму колишні церкви УПЦ МП тихесенько собі стали РПЦ, і ніхто з того ґвалту не чинив? То певне ви, відпрацювавши цей гібридний трюк у Криму, таки чекаєте поки Росія прийде " визволяти" і вас... І вже тільки по тому без "пилу і шуму", гомону про "утиски прав" і зойки про "свободу віросповідання" назветесь тим, ким по суті і є. Сатана - батько брехні! Не брешіть хоч самі собі... Не беріть гріха на душу. Самі все прекрасно знаєте і розумієте. Бо ніякі ви не раби Божі, а раби брехливої імперської пропаганди. Бог є любов!

Люблю вас, вороги України, бо ви робите мене сильнішим та мудрішим. Та й взагалі, як сказав англійський драматург Шерідан: "Чим порядніша людина, тим більше у неї ворогів". То з Україною так само - чим більше ми вилюднюємося, тим більше скаженіють вороги! Алілуйя!

PS І насамкінець: в Росії живуть мільйони українців: чи хтось знає, чи є там хоч один приход української церкви? Заздалегідь вдячний за відповідь!

За матеріалами сайту obozrevatel.com.

Заслужи мати свою державу