Короткий опис:

Ганна Куриляк ВІРШІ, ЗАМАЛЬОВКИ, РОЗДУМИ 2015

Талант у Бога
Взявши я у борг
Вже стільки літ
Не можу повернути…

Ганна Куриляк ВІРШІ, ЗАМАЛЬОВКИ, РОЗДУМИ 2015

Тест на знання української поезії

Вітер
У капелюхи соняхів Вітер ловить сонячних зайчиків. Він стрімкий і  мінливий. То гойдається на тонкому мереживі павутиння, то виграє на маракасі-маківці, то хмарам спокою не дає. Гонить небом то в одну, то в другу сторону. А, часом, віджене хмару та так нею тріпоне, аж поки вона не заплаче, бідолаха.
А то по морі, як по батуті, стрибає, аж воно з берегів виходить могутніми хвилями. Тішиться Вітер тоді. Коли ж  в хорошому настрої-чеше вербам коси. А інколи зірветься та й впурхне у дупло старої верби. Сховається, ще й розказує їй щось смішне. Вона слухає, трясучись від сміху, поскрипує. Тут він відпочиває і заночувати може. Прокинувшись, шугоне лісом, засурмить чи завиє.
Невгамовний Вітер, непередбачуваний. Спробуй здогадатись,  куди помчить,куди понесеться. Він-вільний. Як думка.  
* * *
Цілу крону тримає стовбур.
Вп’явшись корінням у точку опори-Землю.
Чому ж і ми ЇЇ не тримаємось і свого коріння?
* * *
Яке це диво-
Яблуко в долонях.
Довершеність краси-
Червона куля…
Хоча уже і сивина на скронях
Та не збагнути
Істини отої.
Здавалося б банальної,
Простої:
Червона куля яблука в долонях…
* * *
А снігурі, як яблука,
На вітті голім.
Хоч ти їх не сполохай, вітре,
Хай горять.
* * *
Квітує Вишня-наречена Травня.
Весна вітає їх, благословивши
Дощем, пташиним співом,
Музикою грому.
* * *
У пригоршнях зерно…
Крізь пальці проливаються краплини.
А тих зернинах пульсує сила
Потоків вод, енергії землі,
Тепло і світло  сонця,
Любов душі людської.
* * *

ЗИМОВІ ЗАМАЛЬОВКИ (триптих)
*   *   *
За стільки років я таки змогла полюбити зиму.
Цього року зима прийшла якось так тихо, ніби вибачаючись за свій прихід чи за його вимушеність і неминучість. Просто - так має бути.
Я погодилась з її приходом (наче б то від мого бажання залежить бути зимі чи ні).
Так гарно падає сніг.
Тихо. Час ніби зупинився. Все навкруги біле - біле.
Сніг падає, падає, падає.
Підставляєш обличчя під поцілунки сніжинок. Вони обпікають тебе своїм доторком, залишаючи на обличчі крапельки. Може хочуть нагадати мені політ весняних пелюсток чи живильні крапельки літнього дощу?..Кажуть, що були рікою, хмарою, океаном,  калюжою, парою, дощем, крижиною, крапелькою роси, сльозою…моєю.
Я радію. Слухаю розповіді сніжинок.Тиша.
Сніг падає, падає, падає…
Люблю зиму і поцілунки сніжинок. Люблю життя.
*   *   *
Дивлюсь у вікно.
Таке дивне явище цієї зими: падає дощ і перетворюється зразу ж на лід.
Вечір. Світло ліхтаря вихоплює з теміні дерево. Його гілки вкриті льодом, ніби панцером, а зверху ще й снігу натрусило. Казково красиво. Тиша. Інколи подує легкий вітерець. Від подиху його гойднуться віти і, виблискуючи, струшують з себе по кілька сніжинок. А ті мерехтять, зістрибують з гілки на гілку чи аж на землю. Здається, там за вікном вони ще й дзвонять у срібні дзвіночки, і така звучить чарівна музика тиші. Вона звеселяє душу одинокого дерева.
Далеко від дому я відчуваю себе теж тим одиноким деревом, закованим у крижаний панцер. Щулюсь від холоду і слухаю оркестр стрибаючих сніжинок і вітру.
Зима.
*   *   *
Дорога засніжена. Навислі низько хмари придавлюють автобус, бо чому ж тоді він так повільно повзе?
І дерева  обабіч дороги зігнуті під тягарем льоду і снігу. Повитягували свої руки-гілки, ніби просять милостиню, а чи помочі. Хто знає. Дерева зараз так схожі з людьми, що вишикувались з обох сторін дороги та й чекають, коли ж прибуде вже якась допомога?
Ми проходимо, проїжджаємо і, навіть, не помічаємо тих простягнутих  гілок-рук. Ми,  люди, вже так очерствіли, що нічого не бачимо (чи не хочемо бачити, чути, розуміти їхніх благань?) Чого ж хочуть дерева?
Та ми ж і людей не помічаємо з простягнутою рукою. Дуже часто…
Чи ж коли відкриються нам очі і серце, щоб не з гордині. не з жалості допомогти простягнутій руці чи гілці, а з любові і милості?
Зима. Сумно…А обабіч дороги ті, що просять…дерева, люди…  

* * *
І у краю моєму
Такому світлому
Чомусь завжди
Бракує світла
Для душі.

* * *
Плачуть дахи сльозами
               Талого снігу.
Добре б було,
коли б не плакали з відчаю ті,
що живуть під дахами отими.
 
*   *   *
«Б»
Біло-біло. Біля будинків бродить бомж.  Безрадісне буття, безпросвітне. Бродить, бідолага, бідкається: бутерброда б? Бовваніє брудний бак. Безхатченко буденно бабрається, багор безперервно бере бляклі брили барахла. Безкінечне бороздіння баків.  Бридко? Байдуже. Буває багатство- білі бутерброди. Білий  батон. Браво!  Буде бенкет. Борщику б, буженинки б. Банальне  бажання більшого. Бажання благ.
Безгамірно. Біля будику брама. Бузок. Бруківка біла. Без бруду. Близько баки. Безхатченко біжить. Бо буває боротьба ,бо бомжі боронять «блага» баків. Бо більше баків-більше  баришу,«благ». Боротьба, боротьба, боротьба. Безперервна, брутальна, безжальна.
Більшає безробітних-більшає боротьби, боржників, безхатченків, безбатченків.
Бомжі – барометр благополуччя.

* * *
«В»
Вечір. Весело. Витанцьовували вальс. Влас вголос вихвалявся. В Віолетиних волошкових віченьках, відтінених війками, вродливий Влас вигідно виглядав. Відчувалось, вирій Власових витівок, вигадок, варіювань веселив Віолету. Вона вірила всьому: веселості, відвертості, вихвалянням. Він все вигадував, вигукував, виспівував  віртуально всякі вишукані витребеньки. Віолета весело відповідала, вальсуючи. Вустоньки Віолетині всміхалися. Вальс відіграв. Відійшли вбік. Вони впродовж вечора вкупі. Воркують. Витанцьовують. Всміхаються.
Вечір. Весело. Весна.

* * *
«С»
Старість. Сповнена смутку, страждань, спогадів, самотності. Старість. Сипне сріблом, спочатку скупо, стишено, спокійно. Скоро самозакохано самозванкою сповзе сивина скронями. Сплив серпень синьоокий сяйвом серпанків. Січнем сивочолим старість стовбичить, серце січе споминами. Спомини…
Софії сімнадцять. Софія серйозна, скромна. Строката сорочка, спідниця ситцева  синіє сіножаттю. Софія сама сіно скосить, сама сушить, сама складає. Сонце сідає сердоліком. Скінчився сьогодні сінокіс. Спочинок. Софія сіла.  Скирти сіна стоять. Славно…Сорока собі скрекоче. Сойка скубеться. Софія спостерігає спідлоба, слухає спів: соловей свиснув сполохано, самотньо, схибити страшиться, співати став, старається.  Стрибунець сюркоче. Сп`янили співи. Сходить сон. Сором`язливо, стиха спускається. Стривожив стук сокири: стук! стук! стук! Стих.
Сон спускається ставком, соснами, стіжками, соняшниками, споришем, спітнілими сорочками.
Серпневі сни солодкі і короткі, як і ночі.
Світає. Сходить сонце. Соловей стрічає схід сонця співом своїм, стихає.
Струджених селян сон скінчився. Сідають снідати. Скромний селянський сніданок: сир, сметана, салат, сало. Смачно! Сінокіс, суєта…
Спомини, спогади. Старість. Сила силенна спогадів! Свіжі, світлі, серпанково-сонячні, смішні, сердечні, справжні. Спалахують, спантеличують, смішать, спростовують, соромлять, стверджують, стережуть, сварять, свідчать… Словом, скрашують скромну старість, сповнену сюрпризів. Смакуйте! Старість-скарбниця спогадів!..

САД
Старий сад. На ньому час і люди лишили свій відбиток. Але він так благально простягає свої руки-віти в небо. Про що благає-просить? У кого? Неба, людей? Такі скалічені, уже мертві, чорні і страшні, наче привиди, стирчать в різні боки сухі гілляки. Аж  моторошно.
Але весною сад зацвів! Цей старий сад зацвів! Та, Боже, як зацвів! Рясно, казково. Яка ж це краса! Молочно-рожеве мережане покривало огорнуло весь сад. Ніби хтось хотів заховати під ним страшні, каліцтвом спотворені, тіла дерев. Люди, побачивши цю красу, зупинялися, милувалися. Потім ще довго оглядалися. Напевно, уявляючи рай. Віти з цвітом тулились, нахиляючись до сухих гілок, чи то цілуючи і радіючи, чи то оплакуючи їх.
Ось про що благав сад, простягаючи руки-віти у небо!..
Краса і уродство. Два світи. Смерть і життя. Дві протилежності. Чи дві необхідності? Вони існують. Єднаються, переплітаючись. Дивують, зворушують, заставляють  задуматись…Про час, життя, вічність…
* * *
Чом згасла усмішка?
Бо ясних днів замало,
Все більше хмарні –
Осінь наступила.

Ні, почуття не згасли.
І погляд не байдужий.
Не холодний,
То лише заморозків перші спроби –
Бо ж осінь вже.

Ні, це не рани слід.
Це ж сонце почало
Раніше вже збиратися за обрій…
Бо ж осінь…

ЧИТАТИ Мовні загадки  Малюнки Ганни Куриляк